Ось і вся розмова про незалежність. Поки що ми маємо тільки суверенітет на папері.
Я вірю, що Україна буде в топ-10 економік світу, не як гасло, а як у жорсткий розрахунок. Я сама роблю для цього все, що можу.
Саме тому я не можу розслабитися і святкувати, поки країна в руїнах, найкращі йдуть у землю або за кордон, а корупція проїла все на такому рівні, що опускаються руки щось будувати.
Нам 35 років. Тож давайте хоча б раз на рік поставимо собі незручне питання: чим саме ми пишаємося?
– Тим, що навіть Patriot для України європейські країни змушені фінансувати та замовляти у американського виробника?
– Тим, що світло ми змушені брати в Угорщини, тієї самої, яка тримає наші двері до Європи зачиненими на всі засуви?
– Тим, що пенсії та зарплати бюджетникам закриваються з грантів європейських і американських платників податків?
– Тим, що навіть курс нашої гривні вирішують не в Києві?
– Тим, що маючи під ногами найбагатші поклади рідкісноземельних металів, ми не в змозі самостійно їх видобути, щоб заробити для країни бодай гріш?
– Чи тим, що за ці 35 років ми найкраще навчилися втрачати свій генофонд, тонути в рядках співчуттів і при цьому продовжувати красти самі в себе?
Або ми пишаємося тим, що вистояли? Що в першій же бійці змогли дати здачі найсильнішому хлопцю на селі?
Так, змогли. Так, вистояли. Це правда. Величезна, свята правда, і я нікому не дозволю її знецінити.
Тільки цей «хлопець» після цього вирізав половину нашої родини. А ми досі стоїмо в нього під парканом і просимо в сусідів грошей на бинти, на світло, на набої.
Це не перемога. Це виживання.
Гордість – це продукт власної сили, суб'єктності та вміння заробляти. А коли ти повністю залежиш від чужого гаманця, чужої доброї волі та чужих військових поставок, гордо бити себе в груди – це не патріотизм. Це інфантилізм.
Може, Україну не потрібно оголошувати «великою» кожного 24 серпня? Може, її треба просто прийняти такою, якою вона є? Пораненою, обкраденою, залежною, від'їжджаючою... І просто любити.
Але у справжньої любові є одна умова: вона не бреше. Справжня любов бачить свого близького реальним – хворим, збитим з ніг, без прикрас, і все одно залишається поруч. Брешуть не з любові. Брешуть зі страху подивитися правді в очі.
Тому сьогодні я не вітаю. Сьогодні я просто залишаюся. Тут. З усім цим. І працюю.
Нам утовкмачують дику формулу: чим більше наших батьків, братів, чоловіків і сестер помре, тим більше ми заслуговуємо на незалежність. Зупиніться. Це не формула незалежності. Це формула списання нації.
Кров – це ціна, а не заслуга. А ціна не дає права на нескінченний кредит довіри і не замінює роботу.
«Сильні мізки, таланти, величезний потенціал» – від цих солодких слів за 35 років уже нудить. Це начебто всі розуміють, але я скажу прямо: нам ніхто нічого не винен!
Нас не візьмуть до Європи і НАТО такими, якими ми є сьогодні, ніхто не бере в «родину» того, хто не вміє відповідати за себе.
Ми втонули в крові, корупції та безладі.
ТОМУ досить цих поетичних нот, підміни понять, самообману. Друзі, нам 35, час дорослішати!
Дорослішання – це не пафос, це конкретні речі:
– Перестати плутати жертву із заслугою.
– Приймати важкі рішення, кожному на своєму рівні, без делегування відповідальності ні вгору, ні вниз.