Віткофф і Кушнер. Москва, потім Київ. Для Києва це буде їхній перший приїзд. Для Москви далеко не перший. Дуже милий маршрут, якщо не думати. Якщо думати, він пахне ієрархією.
Київ і Москву просять припинити взаємні удари під час візиту. Настільки важливою є ця зустріч для України.
Та візит зривався вже не раз. У квітні. Потім «через два тижні». Потім на День Незалежності. У західній пресі тоді написали річ, яку в нас чемно обходять, ніби вона нецензурна: Кушнер не хоче їхати в Київ пофотографуватися. Він чекає, що нам буде що покласти на стіл, крім обличчя в кадрі.
Ці люди не ріжуть стрічки. Вони прилітають, коли є що рахувати.
Стів Віткофф девелопер. Великі будівельні гроші, зараз ставка на штучний інтелект і велику інфраструктуру. Джаред Кушнер не просто зять, хоча зять у цій сім'ї теж посада. Він інвестор. Штучний інтелект, медіа, фінанси. Людина, яка звикла зводити чужі суверенні гроші з чужими технологіями і називати це мостом. Міст завжди гарно звучить. Питання, хто по ньому ходить, а хто з нього збирає плату.
Скажу чесно: не все, що я знаю про цих людей і про цей тиждень, я можу написати публічно. Але дещо можу, бо воно вже є в американській пресі, просто в нас її мало читають.
Три тижні тому Кушнер сидів в Єгипті з керівництвом ХАМАС, а наступного дня в Ізраїлі з Нетаньягу. Прориву не було. Нетаньягу йде на вибори наприкінці жовтня і не робить різких рухів. Тобто людина, яка летить до нас, щойно вийшла з кімнати, де їй не вдалося. І заходить у кімнату, де їй дуже треба, щоб вдалося.
А головна гра зараз не на Близькому Сході. Вона в нафті. 31 липня віцепрезидент Венс подзвонив Зеленському і попросив не бити по танкерах біля терміналу в Новоросійську, через який іде казахстанська нафта. Там частки Chevron і ExxonMobil, там близько двох відсотків світового видобутку. Україна погодилась. За даними Financial Times, в обмін на надію отримати ліцензію на виробництво Patriot. Надію, не ліцензію.
Зверніть увагу на різницю, бо в ній весь тиждень.
Це дуже хитра гра, і в ній грають не два гравці, а чотири. Вашингтон, який хоче, щоб нафта текла і ціни не росли перед виборами. Москва, яка заробляє, поки нафта тече. Астана, яка не має іншого виходу до моря. І ми, яких просять не стріляти по чужому гаманцю. Хто з чотирьох сідає за стіл без свого рахунку, той і платить за вечерю.
Чому взагалі про нашу війну говорять не дипломати, а бізнесмени? Бо Трамп бачить мир як угоду. Для Трампа мир пахне рахунком. Для Кушнера Україна пахне угодою. Але угоду не укладають тому, що комусь боляче. Її укладають, коли зрозуміло, що кожна сторона отримає, які будуть ризики і хто за них заплатить.
І ось момент, який чомусь ніхто в Україні не проговорює вголос, хоча він працює на нас:
Трамп відчуває зараз тиск з усіх боків. Європа втомилася платити за цю війну і після дронів над аеропортом Лейпцига все більше думає про те, що наступними можуть бути вони. Ринки хочуть дешевшої нафти. Конгрес дивиться на проміжні вибори в листопаді. І все це збігається з тим, що Трамп хоче увійти в історію!
Нобелівську премію миру оголошують на початку жовтня. Трамп- серед фаворитів букмекерів, і він це прекрасно знає. Зеленський уже публічно сказав, що номінує його за припинення вогню. Кремль, до речі, теж.
Хтось скаже: марнославство. А я скажу: це найкращий актив, який у нас є за цим столом. Заморожена війна не дає премій. У підручник входить тільки мир, який тримається. І Україні це вигідно, якщо ми вміємо цим користуватися, а не соромимося.
Бо є два способи говорити з такою людиною. Можна казати: нам боляче, допоможіть. І тоді нажаль- ти просто витрата, яку треба закрити швидше. А можна казати: ви хочете в історію, а ми знаємо, як зробити так, щоб ваше ім'я стояло під миром, який не розсиплеться за рік.
Друге ми поки не сказали жодного разу. Якщо ми говоримо їм про біль, а вони нам про актив, ми сидимо в одній кімнаті й дихаємо різним повітрям. Потім дивуємося, чому після трьох годин усі задоволені, крім нас.
І тут я скажу річ, яку в нас не люблять. Америка не допомагає з жалості. Жалість не тримає імперію, не підписує десятки мільярдів і не ставить військовий борт у Внуково о десятій ранку. Вона добре виглядає в прощальному пості. Погано виглядає в звіті для акціонерів.
Америка дивиться на транзакцію. В їхній голові зараз ідеться про ціну. Мир, доступ, відбудова, енергія, надра, дані, наша тиша.
І це, як не дивно, добра новина. Інтерес надійніший за жалість. Жалість закінчується, інтерес живе десятиліттями. Наше завдання не переконати Америку любити Україну. Наше завдання зробити сильну Україну вигідною Америці. Але для цього треба перестати «пахнути» проханням і почати «пахнути» партнером.
А тепер уявіть завод, який хочуть продати дорого.
Нормальний господар за кілька місяців до показу не розповідає комісії, який він стомлений і як йому важко спалося. Він фарбує цех. Надає людям гарну форму. Виводить сварку охорони з бухгалтерією за хвіртку. Звільняє тих, хто краде, до того, як покупець знайде це в документах. Показує клієнтів, а не дірку в даху і не дядька біля верстата, який пояснює, що «так історично склалося».
Не тому, що фарба важливіша за верстати. Тому що покупець платить не за біографію заводу. Він платить за те, чим буде пахнути в понеділок вранці. Якщо в понеділок пахне пожежею і драмою, ціна падає швидше ніж зʼявляються пояснення.
І ось питання, яке мені болить найбільше. Ми знали про цей приїзд із квітня. У нас було пів року. Що ми зробили за ці пів року, щоб зустріти партнера з позиції сили, а не з позиції прохача? Яку презентацію ми підготували? Яку карту майбутньої економіки, а не тільки карту кордонів? Який список того, що ми пропонуємо, а не того, що нам треба? Я дивлюся на цей тиждень і чесно не бачу нічого, що виглядало б як підготовка до найважливішої угоди року. Бачу протокол, кортежі і воду на столі.
Що вдихне людина з чековою книжкою, зійшовши з потягу?
Спочатку чужий злочин проти країни. Одеса три ночі поспіль: у ніч на третє вересня сімнадцять поранених, серед них троє дітей, вранці четвертого загибла людина і троє поранених. Дрон по пасажирському потягу Одеса-Дніпро. Дрони по київському університету посеред лекції, сто шістдесят студентів в укритті. Удар по Жулянах, через які мали прилетіти гості.
Це запах гару і скла, і його не нам соромитися. Нам його переживати.
Та далі вже наш «аромат», і він інший.
Другого вересня на Березняках, посеред житлових будинків, повітря пахло порохом своїх. СБУ і ГУР. Дві структури однієї держави, дві протилежні версії, троє поранених. Суд уже розбирає запобіжні заходи. «Покупець заводу» не вивчає, хто з них правий і хто красивіше написав пресреліз. Покупець чує одне: «охорона стріляє в охорону», а далі каже - «дякуємо, ми передумали щодо ціни».
Потім сухий канцелярський запах. Мідас. Форрест Гамп. Феміда. За версією слідства, сто п'ятдесят мільйонів гривень готівки легалізували, щоб внести заставу за колишнього міністра, якого підозрюють у схемі на сто мільйонів доларів в Енергоатомі. Вдумайтеся: щоб витягти з-під варти людину, яку підозрюють у крадіжці, треба було відмити ще одну купу грошей. Це не корупція, це замкнений цикл, як у підручнику з екології. Колишню заступницю керівника Офісу президента взяли під варту із заставою двадцять мільйонів. Обшуки в чинного депутата. Financial Times пише, що Захід занепокоєний. Це не я. Це газета, яку ті двоє читають у літаку.
І горіле під Києвом, у селі Мила, де склад боєприпасів здетонував так, що ящики з патронами залітали людям у хати. Я не військова, тому спитаю по-простому: скільки складів має вибухнути само по собі, щоб хтось перевірив, чому вони вибухають?
Якщо ж від нас пахне слабкістю, хаосом і терміновою потребою в грошах- це вже інша розмова. Тоді до нас приходять не партнери, а покупці, які добре знають, що той, кому дуже треба продати, торгується сам із собою.
І тому маршрут Москва, потім Київ ріже слух не через протокол. У Москві їм показують один кабінет і одну касу. Жорстоко, неприємно, зате різко, як спирт. У Києві - порох на Березняках і теплий принтер антикорупційних справ.
І прошу, навіть не починайте писати щось на кшталт - «не треба нас порівнювати…» Я говорю про те, як нас зчитують ті, кого ми так чекаємо в ці дні.
До речі, є ще один літак, про який забули, наче це був поганий сон. 25 серпня до Москви таємно летів директор ЦРУ. Військовий борт, кілька годин на землі, без анонсу. Спочатку Кремль нічого не знає про літак. Потім: зустрічі зі спецслужбами, з Путіним не бачився, але Путіну доповіли. Трамп каже: майже рутина.
Яка така рутина на військовому борту? У мене теж є рутина. Вона не потребує C-17 і мовчанки на пів континенту.
Версій багато. Попередження щодо НАТО. Іран. Зондаж переговорів і пропозиція тристоронньої зустрічі. Києву, за даними CBS, на ті дні просили притримати удари, бо в чужому небі мав бути американський літак. Я не знаю, яка версія правдива. Саме це і є проблема. Бо країна, про яку розмовляють, знову стоїть за дверима й намагається зрозуміти, чим там пахне. Рішенням? Торгом? Новими умовами?
Востаннє директор ЦРУ літав до Москви в листопаді двадцять першого. Через три місяці почалося вторгнення. Навіщо розвідці знімати свої питання в Москві за десять днів до публічного візиту сім'ї президента?
Конспірологія народжується не в коментарях під постом. Вона народжується там, де країні перестають пояснювати, чим пахне кімната без неї. Люди не вигадують. Люди закривають шпаринку, яку їм залишили замість брифінгу.
Щодо зустрічі в Києві. З нашого боку, за інформацією, президент Зеленський, Умєров, Буданов, Клименко. Офіційного підтвердження складу поки немає. Та силовий блок зібраний щільно.
Навпроти них сядуть Віткофф і Кушнер- люди, які мислять не лише категоріями дипломатії й безпеки. Їхня мова- активи, інвестиції, контроль, гарантії, ризики й прибуток. Де тут можна заробити? Хто контролюватиме актив? Хто нестиме ризик? Які будуть гарантії? І що все це дасть через п’ять, десять, двадцять років? У цій мові майже немає слова «співчуття». Є слова «ціна», «ризик», «контроль» і «партнер». І я не бачу за нашим столом людини, чия професія, відповідати саме на такі питання.
Я вже писала вище про танкери в Новоросійську. Повторю одним реченням, бо це головний урок тижня: де стоїть їхній гаманець, там стоїть їхній ніс, і гімн нажаль цей ніс не переб'є. Сльоза теж. Сльоза взагалі поганий розчинник для нафти.
Але переверніть це. Якщо їхній капітал зайде в нашу енергетику, наші дата-центри, наші заводи, та сама логіка почне працювати на нас. Тоді наша стійкість стане їхнім активом, і гаманець почне захищати не лише свою нафту. Тільки капітал не заходить у «завод», де стріляються «охоронці». І Капітал боїться навіть не війни, капітал боїться хаосу без інструкції.
Та чи можна будувати мир, не пояснюючи людям навіть черговість столів? Спочатку Кремль. Потім Київ. Спочатку ЦРУ. Потім зять. Чи когось взагалі цікавить, чим це пахне? Не експертам із мікрофоном. Вам. Людині, яка цієї ночі знову слухала що там в небі і вранці читала, що до нас нарешті можуть завітати з калькулятором.
Одну людину можна не почути. Мільйони з одним і тим самим запахом у носі ігнорувати вже дорожче. Хоча дехто все одно спробує і потім назве це інформаційним шумом.
Я знаю, хто читає ці тексти. Їх читають у Києві. Їх читають у Вашингтоні і в Мар-а-Лаго, і я кажу це не для поетичності, а тому що мені про це пишуть. І саме тому я не хочу, щоб між українцями, українським бізнесом і нашими партнерами лежала прірва, через яку одні кричать про біль, інші рахують знижку, а мільйони людей дізнаються про свою долю з фейсбуку. Цей пост і є спроба перекинути через ту прірву хоч одну дошку.
Кушнер- родина Трампа. У їхній системі три хвилини з ним- це майже прямий маршрут до Овального кабінету. Не треба робити вигляд, що ви говорите з окремим всесвітом. Ви говорите з людьми, які звикли дивитися на геополітику як на великий девелоперський проєкт: де земля, де актив, де ризик, хто контролює і що з цього вийде через десять років.
Уявіть, що ці три хвилини- ваші.
Не мітинг. Не тост. Не «ми дуже вдячні за підтримку». Три хвилини, щоб сказати одну річ, після якої Україну захочеться не жаліти, а інвестувати.
Я б сказала так:
«Інвестуючи в AI інфраструктуру України сьогодні, ви стаєте співвласниками найбільшого AI-хабу Європи завтра.
Україна може дати для цього не одну складову, а цілий ланцюг: гігавайти обчислювальних потужностей, мінерали, без яких не буде ні нової енергетики, ні акумуляторів, ні оборонної промисловості, ні тієї самої AI-інфраструктури, та людей, які вже навчилися будувати складні системи під час війни.
Для Америки це означає дуже просту річ: менше залежності від Китаю там, де залежність уже стала стратегічним ризиком.
Ось де я бачу Україну: не на карті ризиків, а на карті американських інтересів.»
І тоді інвестиція в Україну перестає бути ставкою на те, коли закінчиться війна. Вона стає фундаментом сталого миру!
Ну і наостанок...якби я шукала аромат, з яким треба заходити в ту кімнату, він точно не пах би «допоможіть». Він пах би Липою й чорноземом, щоб пам'ятали, чию землю ділять. Гарячим сервером і чистою енергією, щоб розуміли, що саме можна купити. І Крапля гіркого полину, щоб не плутали тишу з миром і не намагалися продати нам римську казку про те, що монета нічим не пахне.