Перейти до вмісту
ANNA BON

Україна.

«Я дуже відкритий, чесно. Без іронії»

Авторка
Анна Бон
Категорія
Україна
Формат
Есей
Обсяг
9 хв читання
Опубліковано
2026-10-30

Це Президент Зеленський сказав журналістам, коли його запитали про переговорну групу.

Він пояснив, що поки не бачить альтернативи нинішній команді, але готовий розглянути інші пропозиції. І одразу додав: у медіа повно політиків і дипломатів, які начебто знають, як правильно закінчити війну.

Я сприйняла ці слова не як запрошення, але як запитання до кожного з нас: що ти можеш зробити для миру в країні?

Війну тримають наші воїни, волонтери… Але я знаю, як працювати з інтересами, капіталом і міжнародними партнерами. І знаю, що в цій частині можу бути корисною Україні.

Бо мир для мене це система інтересів, яка не дасть війні повернутися. Підпис під документом лише один рядок, ми з вами це добре розуміємо.

Я вже писала: з Вашингтоном прохання не працюють. Там рахують $.

Авжеж, правда на нашому боці, але в Америці правду без цифр ввічливо вислуховують і забувають. А тим часом світ змінюється просто в нас на очах, і ми можемо це проґавити.

Так, раніше сила країни вимірювалася танками і нафтою. Сьогодні ще й серверами та світлом, яке їх живить. Хто має свої дата-центри і свою енергію, той і диктує умови.

Я хочу, щоб Україна стала тією деталлю, без якої Захід не збере свою безпеку. Як пазл без центральної частини.

І запропонувати світові ми можемо значно більше, ніж прохання про мир. Ми можемо запропонувати нову архітектуру сили.

Цього місяця Le Monde описав зустріч нашої делегації з Віткоффом і Кушнером у гольф-клубі у Флориді. Наші переговорники приїхали говорити про безпеку і мир, а американці весь час повертали розмову до бізнесу. Через кілька днів людина з оточення Президента сказала журналістам: «безнадійно, вони думають лише про бізнес».

Я розумію цей біль. Коли твої люди гинуть щодня, розмова про угоди звучить драматично абсурдною. Але так, американські партнери думають саме так, я попереджала, і не раз. І знаєте, це не найгірша новина. Найгірше, що мовою бізнесу з Вашингтоном сьогодні вільно говорить Дмитрієв. Москва зрозуміла це раніше за нас і приходить до Вашингтона з дизелем, дата центрами і проєктами. Ми приходимо із проханнями. А прохання чи погрози на біржі не продаси.

Ще у 2025 році я опублікувала допис про майбутнє ШІ інфраструктури в Україні і що, нам треба ставити економіку на ШІ колії. І мене послухали, але не в Україні, а в Казахстані. Казахстан обʼявив себе ШІ державою і ось вже Firebird з NVIDIA заходять в країну з мільярдними інвестиціями у створення AI-інфраструктури. Дженсен Хуанг, очільник Nvidia, заявив, що Data Center Valley у Казахстані планує залучити $250 млрд інвестицій і забезпечити $1 трлн економічної активності.

А що в цій історії можемо запропонувати ми? Таке, щоб у Вашингтоні, Пекинi, Брюсселі чи Лондоні сказали- без України не вийде!

Нагадаю, за прогнозом IDC, світові витрати на AI-інфраструктуру у 2026 році можуть сягнути $497 млрд. Це майже три річні бюджети України. Світ уже вирішив, у що вкладати гроші.

Ми це вже проходили з газом. Хто тримає вентиль, той і диктує умови. З технологіями буде так само, тільки швидше: технологічна залежність дуже швидко стає економічною, а за нею і політичною.

Тому питання не лише в тому, хто створює нові технології, а й у тому, хто контролює інфраструктуру, інтелектуальну власність і прибуток від них.

А тепер згадаймо Брест. Лютий 1918 року.

Молода Українська Народна Республіка сідає за стіл із державами, за якими століття дипломатії. Становище на фронті критичне, більшовики наступають на Київ.

Голові української делегації Олександру Севрюку двадцять чотири роки.

Здавалося б, безнадійно. Але українці побачили те, що змінило розмову: Німеччина й Австро-Угорщина гостро потребували продовольства. І на стіл ліг український хліб. 9 лютого 1918 року Центральні держави визнали УНР. Цей договір так і назвали: хлібний мир.

Визнання тоді ми здобули. Втримати його виявилося значно важче, за договором прийшли іноземні війська і нові залежності.

Сто років ми вчимо один і той самий урок. У нас є те, що потрібно світу. А добра угода та, після якої ми ні від кого не залежимо.

Я багато років працюю з міжнародним бізнесом, американськими інвесторами, технологіями, ШІ та енергетикою. І знаю, що найцікавіше в переговорах починається тоді, коли обидві сторони раптом розуміють: разом вони можуть отримати більше, ніж кожна окремо.

І тут ви, мабуть, запитаєте: «Анно, а чому ти думаєш, що тебе слухатимуть? І чому саме тобі вдасться домовитися?»

Хороше запитання.

Почну як скрипалька) Як ви знаєте, мені пощастило грати у надзвичайних місцях світу де були присутні одні із самих впливових людей, як наприклад у Ватикані, в Апостольській бібліотеці, де до мене не грала жодна скрипка. І я добре зрозуміла, що люди, які не хочуть слухати одне одного- слухають скрипку

Але музикою не зупинити ракети. І добрими словами не повернути тих, кого ми втратили. Тому я пропоную не красиві жести, а роботу: з цифрами, інтересами, відповідальністю і чітким розумінням того, чим Україна не поступиться ніколи.

Наші кордони визначені в 1991 році. Позиція тут принципова, і я її поділяю: Україна не торгує землею і суверенітетом, а люди не продаються. У межах наших національних інтересів є простір для економічних домовленостей. Але домовляються ті, хто вміє слухати, рахувати і стояти на своєму.

Так, у мене є конкретний план, який включає питання енергетики, технологій, інфраструктури, капіталу. Конструкція, у якій сильна і незалежна Україна стає для них вигідною угодою на десятиліття. Деталей у Facebook не буде. Такі речі не викладають у стрічку, їх кладуть на стіл.

Що можу сказати вже зараз. Політичних амбіцій у мене немає, посади чи привілеїв мені не треба. З тими, хто щодня веде ці переговори, я не змагаюся, бо їхня робота реально важка. Мої інтереси в Україні- це допомога нашим військовим. Я ніколи не збирала жодної гривні в Україні, але наш фонд передав військовим і лікарням допомогу більш ніж на 3,2 мільйона за ці роки. А ArmyHealth я пілотувала в Покровську особисто з 91 окремим протитанковим батальоном, бо як лідер проєкту- не можу по іншому, відправляти туди своїх інженерів, а самій сидіти в теплому офісі.

Мені не потрібна зарплата, власний час і кошти я готова витрачати, якщо це законно і справді буде корисно державі. Звучить трохи пафосно, але скажу як є. Я дію в інтересах нації. Не бізнесу, не державних кабінетів. Нації.

Доба війни коштує державному бюджету близько 190 мільйонів доларів, чи не так? За тридцять днів це приблизно 5,7 мільярда. І це лише бюджет. А найголовніше - це людські втрати, які ми рахуємо в іменах

За п'ять днів у США вибори до Конгресу, і розмову з його новим складом треба готувати вже зараз. Чекати зручного моменту ми не можемо.

Мої діти питають, коли закінчиться війна. Я не знаю, що їм відповісти. Але точно не хочу колись пояснювати їм, чому навіть не спробувала.

Тому я і пишу цей публічний допис.

Пане Президенте, Ви сказали, що відкриті до пропозицій. Це моя відповідь.

Я пропоную посилити економічну частину розмови з партнерами, зі США, Європейським Союзом і Лондоном, і взяти на себе її підготовку. Скласти угоди, де під кожним пунктом стоять цифри, ризики і відповідальні. Зібрати під них партнерів і капітал. І довести до результату. Я готова представити цей план Офісу Президента і переговорній команді та працювати в тому форматі, який визначить держава.

Я мрію, щоб колись у Вашингтоні, Брюсселі й Лондоні про Україну питали не «скільки їм ще треба допомоги?», а «ми не запізнилися з інвестиціями в цю країну?». Бо власна сильна економіка не нагорода після перемоги. Це одна з умов нашої оборони і безпеки

Чи скористаються моєю пропозицією, вирішувати не мені. Я готова почати хоч зараз. Мій номер телефону у вас є, DM відкритий, якщо потрібен емейл для офіційних звернень, пишіть на пошту Руху.

Я на зв'язку для всіх, хто працює на захист інтересів України.

Це аргумент на користь того, що вже будується.