Керівник Palantir Алекс Карп роками наводить Україну як доказ того, що програмне забезпечення, дані й швидкість ухвалення рішень здатні компенсувати перевагу противника в масштабі.
І одразу застереження, без якого цитувати його нечесно: Карп тут не незалежний дослідник. Він продає саме ті системи, про які говорить. Це не означає, що він помиляється. Це означає, що перевіряти треба не його слова, а те, що відбувається на фронті.
За роки повномасштабної війни Україна накопичила те, що неможливо швидко створити в лабораторії: досвід масового застосування безпілотників, дані про радіоелектронну боротьбу, реальні зображення і траєкторії, відомості про ефективність озброєнь, рішення операторів, тисячі інженерних ітерацій, досвід протидії противнику, який постійно адаптується, медицина.
Для розробки військових систем штучного інтелекту це ресурс величезної вартості. І тут історія вже перевернулася. Не лише Захід навчає Україну. Україна навчає Захід.
Пентагон відкрито визнає: дешеві дрони, це головний технологічний перелом покоління, і американська промисловість ще роками наздоганятиме українські темпи виробництва. Українські компанії увійшли до програми Drone Dominance. Українські фахівці з протидії дронам працювали на Близькому Сході, зокрема допомагали й американським військовим.
Дуже дивна історична мить: країна, яка просить ракети, уже експортує знання про те, як переживати ракетно-дронову війну.
І тут виникає питання, яке ставлять занадто рідко.
Кому належать/ належатьтимуть моделі, навчені на українській війні? Хто зареєструє патенти? Де залишиться інтелектуальна власність? Хто отримуватиме ліцензійний дохід через десять років? Яку частку отримає Україна, якщо іноземна корпорація збудує глобальний продукт на даних, отриманих завдяки українським військовим, інженерам і суспільству?
Водночас бойові дані не можна просто оголосити товаром. Частина з них є державною таємницею, частина містить персональні дані військових, частина створена українськими компаніями або спільно із союзниками. Тому Україні потрібна не лише вимога про «частку», а чітка правова архітектура: класифікація даних, правила доступу, ліцензування, розподіл інтелектуальних прав і справедливе повернення створеної вартості.
Якщо українська енергія, досвід і дані створюватимуть капіталізацію виключно за межами країни, це стане новою формою сировинної економіки. Раніше ми експортували зерно, метал і руду. Тепер існує ризик почати безкоштовно експортувати інженерів, телеметрію і бойовий досвід.
Україна здобула це технологічне знання страшною ціною. Тому воно має не лише служити безпеці союзників, а й зміцнювати безпеку, економіку та національний капітал самої України.
Ми вже проходили це із зерном. Давайте не повторимо з даними. Партнерство передбачає обмін. Ресурс просто використовують.
Це все звучить як теорія, я знаю. Тому дві новини останніх тижнів, які перетворюють її на практику. Одну ви, найімовірніше, пропустили. Другу навряд чи.
В липнi на саміті НАТО в Анкарі Трамп сказав Зеленському, що США дадуть Україні ліцензію на виробництво перехоплювачів Patriot: ми дамо вам право робити Patriot, ми покажемо як. І одразу додав фразу, на яку майже ніхто не звернув уваги: компанію ми про це ще не повідомляли.
Зупиніться на слові «ліцензія».
Це не снаряди. Не гроші. Не гарантії. Це право виробляти саме той тип активу, про який ми говоримо всю серію. Уперше за чотири роки Україні пообіцяли не річ, а право.
І я хотіла б завершити цей абзац переможно. Але не можу. Тому що далі відбулося дещо, що варте окремого підручника.
Одинадцятого липня Reuters повідомив: Україна навряд чи почне виробляти Patriot найближчим часом. Двадцять восьмого, після зустрічі в Білому домі, Зеленський сказав, що домовленість є. 30го Трамп сказав Financial Times, що не впевнений. А 31го, у Кемп-Девіді, сформулював остаточно: ми на це не погоджувалися, віддавати таку технологію важко і ті, кому її дають, колись можуть обернути її проти вас.
Три тижні. Чотири формулювання. Одне право, яке то з'являється, то зникає.
Обурення тут- найменш корисна емоція з можливих. Я хочу, щоб ви побачили механіку. І навіть якби ліцензію дали остаточно, то між правом і спроможністю лежить ціла індустрія: оснастка, сотні спеціалізованих постачальників, узгодження з головними підрядниками. Виробництво перехоплювачів такого класу у світі обмежене навіть у самих США.
Ось вам уся серія в одному прикладі.
Право можна отримати за один день на саміті, і втратити за один день у Кемп-Девіді. Здатність ним скористатися будується роками, і будується заздалегідь, до того, як право з'явиться.
Саме тому я весь цей рік пишу не про допомогу, а про інфраструктуру. Бо коли двері нарешті відчиняються, у кімнату заходить не той, хто найголосніше просив. Заходить той, у кого вже є заводи, інженери, енергія і юристи!