Коли я вперше побачила цю цифру, то подумала не про те, де взяти гроші. А Кому належатиме те, що на них збудують?
Електростанції. Мережі. Дата-центри. Заводи. Порти. Патенти. Дані. Компанії, яких сьогодні ще навіть не існує.
Бо можна отримати ці гроші і через двадцять років виявити, що українцям належать переважно зарплати й рахунки, а найбільші активи та грошові потоки належать комусь іншому.
І коли почнеться велика розмова про ці активи, за столом будуть уряди, банки, корпорації, фонди й підрядники. Моє питання просте: де в тій кімнаті крісло українського суспільства?
У фіналі другої частини я поставила вам два питання. Ким ми будемо у власному квантовому стрибку - працівниками чи співвласниками. І що має належати українцям без жодних компромісів.
І знаєте, що мене вразило найбільше? Відповідь на друге питання виявилася майже одностайною.
Земля. Надра.
Я не очікувала такої одностайності. І це змінює те, з чого починається сьогоднішня розмова.
Бо якщо суспільство вже точно знає, що має бути його, то залишилося одне питання. Чому воно досі не його?
Почнімо з дня, про який ми всі мріємо.
Отже, уявіть: настає довгоочікуваний день, стріляти перестали. Завтра перемир'я. Радість? Величезна. Але наступного ранку настає похмілля, бо приходить рахунок.
Чи зникне фінансова проблема України?
Ні.
За оновленою оцінкою Світового банку, Єврокомісії, ООН та уряду України, прямі фізичні збитки до кінця 2025 року сягнули приблизно $195 млрд, економічні втрати близько $667 млрд, а відновлення й реконструкція протягом наступного десятиліття потребуватимуть майже $588 млрд (далi - $600 млрд). Це приблизно три номінальні ВВП України 2025 року. Простими словами - три роки роботи всієї країни, щоб повернутися туди, де ми вже були.
Тому просто повернути зруйноване недостатньо. Завдання інше: перетворити відбудову на квантовий стрибок. Побудувати не копію довоєнної економіки, а нову енергетичну, технологічну та інфраструктурну систему.
І одразу уточнення, бо в коментарях це вже плутають. Це не «чек», який хтось випише нам однією сумою. Це оцінка сукупних потреб. Саме тому мир це не безкоштовний стан, що автоматично виникає після останнього пострілу. Мир необхідно фінансувати.
І ось тут починається головний переділ грошей XXI століття. Якщо ці $600 млрд дадуть у кредит, країна ризикує загрузнути в боргах на покоління вперед. Але ніхто не дасть усю суму одним кредитом.
Реально це буде суміш: гранти, пільгове фінансування, міжнародні інституції, страхування ризиків, приватні інвестиції, партнерства, можливо, механізми з російських активів. OECD не випадково окремо розділяє funding і financing - структура тут важливіша за суму.
Хто отримає найжирніші контракти на будівництво?
І ось у чому ризик. Якщо значна частина відбудови буде профінансована боргом, а найприбутковіші активи й контракти опиняться поза українською власністю, країна отримає нову інфраструктуру, але не нове національне багатство.
Авжеж Іноземний капітал сам по собі не ворог. Без нього в України не вистачить ані грошей, ані технологій, ані швидкості, жодна країна не відбудовувалася самотужки, і ми не станемо першими. Питання не в тому, щоб усе замкнути всередині. Питання в тому, на яких умовах капітал заходить і яка частина створеної вартості залишається тут.
Це різниця між «нам збудували» і «ми збудували разом».
Інфраструктура сама по собі ще не багатство. Багатство визначається тим, кому належать активи і грошові потоки, які вони створюють.
Навколо війни вже сформувався гігантський ринок. А те, що прийде після неї, стане одним із найбільших європейських ринків наступних десятиліть. І боротьба за те, хто на ньому заробить, іде вже зараз, поки ми дивимося зведення з фронту.
І тут час відповісти на запитання, яке ви ставили мені найчастіше: «Ну а ми тут до чого?» - спитаєте ви. О, ось тут найцікавіше. Тримайтеся за цю відповідь. Вона вам сподобається.
І тут я скажу річ, яка декому здасться надто сміливою. Саме на перетині енергії , даних та досвду, лежить шанс України на власне економічне диво.
Дивіться на логіку ринку, вона проста. Моделей штучного інтелекту стає дедалі більше: американські, китайські, європейські (без реклами). Вони дешевшають і стають взаємозамінними. А коли продукт стає масовим, вартість тікає з нього у два місця: в інфраструктуру, на якій він працює, і в унікальні дані, яких немає в конкурентів.
А Інфраструктура в ШІ- це електроенергія, земля, мережі, охолодження, дата-центри. Україна ж має атомну генерацію, сильну інженерну школу і географію поруч із найбільшим ринком Європи. Унікальні дані ми щойно розібрали- їх не можна купити в жодному магазині світу.
Тепер складіть це разом і подивіться на прецеденти. Ірландія стала хабом американських корпорацій і змінила долю цілого покоління. Норвегія перетворила дешеву гідроенергію на індустрію дата-центрів. Тайвань збудував «кремнієвий щит»: світ захищає острів зокрема тому, що там виробляють чіпи для всіх. Це не фантазії. Це працюючі моделі, кожну можна перевірити.
Український варіант може бути ще сильнішим, бо ми маємо те, чого не мала жодна з цих країн: найдорожчий воєнний досвід планети і мільйони наших людей усередині західних економік. І ще один вимір, про який рідко говорять уголос. Дата-центр в Україні це не лише робочі місця, податки і замовлення для будівельників та енергетиків. Це цифровий щит, і ось тут увага! Чим більше світової обчислювальної інфраструктури стоїть на нашій землі, то більше світ зацікавлений цю землю захищати!
Я свідомо не називаю тут жодних проєктів і компаній. А про механізм, як зробити це надбанням кожного українця, а не нової купки «хазяїв життя», буде окрема розмова. Поки що зафіксуйте принцип: економічні дива не призначають указом. Вони стаються там, де збігаються ресурс, люди (енергiя) і момент. І у нас вперше за довгий час збіглися всі три.
До речі, про американців. Тут є новина, якої я не чекала. Свіжа соціологія The Economist/YouGov показує важливий зсув. 62% американців симпатизують Україні, Росії лише 4%. І навіть серед прихильників MAGA, руху, який ми звикли вважати найскептичнішим до нас, 67% називають Україну союзником або дружньою державою, а ставлення до Путіна різко негативне у 81%.
Півроку тому я чекала гіршого. Тут мої власні очікування не витримали перевірки, і це той випадок, коли помилятися приємно.
Жива ілюстрація: Лора Лумер, одна з найгучніших MAGA-фігур, після поїздки до Києва написала своїй аудиторії, що роками жила в ехокамері російської пропаганди. Одна Лора Лумер Америку, звісно, не перевертає, але як симптом того, що інформаційна бульбашка зникає, це цікаво.
Але важливіше зрозуміти не цифру, а людину за нею. Ми звикли уявляти виборця Трампа як робітника з депресивного містечка. Це давно не так, ядро республіканського електорату- власники, люди з будинком, пенсійним рахунком і портфелем акцій. Це змінює те, як з ними можна говорити, мовою «America First» цінність України не в тому, що нас шкода. Вона в бойовому досвіді, дронах, інженерних рішеннях і здатності посилювати американську безпеку без американської піхоти! З людиною, яка мислить категоріями активів і віддачі, розмова про милосердя не працює. Працює розмова про вкладення і результат.
Це неприємно. Але з тими, хто ухвалює рішення, треба говорити їхньою мовою, інакше вас просто не почують.
Наприкінці липня Зеленський зустрічався з Трампом у Вашингтоні. Понад годину. Я не читаю думок політиків і не переказуватиму, хто що «відчув»: цим займається половина стрічки. Я дивлюся на порядок денний. А він був не про умови перемир'я, він був про зброю, спільне виробництво і санкційний закон проти тіньового флоту.
Порядок денний переговорів- це теж документ. І цей документ написаний мовою примусу агресора до миру, а не вмовляння жертви поступитися.
Про цей закон треба сказати окремо і з повагою.
Він тепер має ім'я: Lindsey O. Graham Sanctioning Russia and Iran Act. Сенатор Грем, один із найпослідовніших союзників України в американському Сенаті, помер цього літа.
А далі сталося те, у що складно повірити. Двадцять восьмого липня, у день прощання, Сенат подолав ключовий процедурний бар'єр і рушив цей закон уперед - 86 голосів проти 12. Зеленський, який прилетів на церемонію, спостерігав за голосуванням із балкона зали.
Я казала в другiй частинi: придивіться до прізвищ тих, кого делегують на мирні переговори.
Financial Times повідомляє: після тієї зустрічі Віткофф і Кушнер погодилися вперше приїхати до Києва. Багатьом із вас особисто я ще місяць тому говорила, що такі зустрічі плануються у Києві, тепер це офіційно. Вдумайтеся. За роки великої війни ці двоє неодноразово літали до Москви і досі жодного разу до Києва. Тепер маршрут змінюється.
Але мій головний висновок не про маршрут. Я казала: подивіться, кого саме делегують на переговори, я помітила дещо дивне в цих прізвищах.
Одразу поясню, що саме, бо дехто в коментарях прочитав це зовсім інакше, ніж я мала на увазі. Мова не про національність. Ніколи не про національність. Хто пробує читати мої тексти в такому ключі- читає не мене.
Мова про професії.
Подивіться, хто веде ці переговори з обох боків. Не кадрові дипломати. А Девелопер нерухомості. Зять-інвестор. А з російського боку з ними зустрічався Кирило Дмитрієв- керівник суверенного фонду росії. Не міністр закордонних справ, а управляючий активами.
Конспірології з цього я робити не буду: людину не можна звести до її резюме. Але професійний склад команд усе одно цікавий. За столом дедалі більше людей, які все життя мислили категоріями угод, інвестицій і вартості і закономірно, що розмова про мир рано чи пізно зайде на територію, де вони почуваються впевнено.
Тому Україні тим важливіше прийти туди не лише з картою кордонів, а й із власною економічною доктриною миру!!
І тоді головне запитання звучить так: хто за цим столом представлятиме частку українського суспільства?
Запам'ятайте його. Ми повертаємося до нього в кінці.
Україна має шанс перейти від образу отримувача допомоги до ролі незамінного безпекового й технологічного партнера.
Але тут доведеться відкласти таблиці. Бо є актив, який не купується за жодні трильйони, не прописується в жодній угоді, і саме його ми зараз втрачаємо найшвидше.
Пам'ятаєте, на початку серії я обіцяла цифру, через яку сама не спала пів ночі? Ось вона.
4,38 мільйона українців під тимчасовим захистом у Європі. І це лише офіційна цифра, лише ті, хто оформив статус. Повна картина, за даними ООН, майже шість мільйонів біженців від великої війни. А якщо згадати ще й довоєнних трудових мігрантів, за кордоном сьогодні живе значно більше українців, ніж у будь-який момент нашої історії.
Єврокомісія тим часом продовжує статус захисту до 2028 року, планує чужі долі на два роки вперед. Для старіючої Європи це також економічний і демографічний ресурс: мільйони українців працюють, платять податки, навчаються і поступово вкорінюються в нових громадах.
І ось вам тей самий глобальний контекст, який робить цю цифру ще гострішою: країни Заходу на шляху до вимирання. У 21 із 27 країн ЄС смертність уже перевищує народжуваність.
Ви вже знаєте мій метод. Не обговорюємо цитату- відкриваємо документ!
Євростат підтверджує суть. Криві народжуваності й смертності в ЄС перетнулися ще у 2012 році: у 2024-му померлих було майже на 1,3 мільйона більше, ніж народжених. Коефіцієнт народжуваності- 1,34 дитини на жінку при 2,1, необхідних для простого відтворення. У 1964 році в Європі народилося 6,8 мільйона дітей, у 2024-му - 3,55 мільйона. Майже вдвічі менше.
А тепер сценарій, який Євростат прораховує окремо і який майже ніхто не цитує: що буде з ЄС без міграції взагалі. Відповідь- скорочення на десятки мільйонів людей за чверть століття.
Скажу обережніше, ніж хочеться. Європа не просто старіє. Без міграції її природна демографія вже веде до скорочення, і саме приїжджі тримають цей баланс. А тепер найважче речення цього тексту. Бо в нас ця сама цифра гірша.
Коефіцієнт народжуваності в Україні під час війни оцінюють у межах від 0,7 до 1,0 дитини на жінку- один із найнижчих показників у сучасному світі. До 2022 року він був близько 1,16, що вже було дуже низько. У ЄС сьогодні 1,34, і там це називають демографічною кризою.
Наш показник нижчий за вже кризовий європейський. Не «вдвічі швидше зникаємо»- я не буду грати цифрами. Просто нижчий. Цього достатньо, щоб зрозуміти масштаб.
Ситуація важка настільки, що прикрашати її безглуздо. Але вона не безнадійна і різниця між цими словами є різницею між обороною і капітуляцією.
І тут виникає парадокс, який визначить наступне десятиліття Європи.
Тож тепер подивіться, де в цій конструкції стоять наші 4,38 мільйона. Всередині. Легально. Зі статусом до 2028 року, зі знанням мови, з роботою, з податками, зі школою для дітей.
Для країн із хронічним старінням населення успішно інтегровані українці, не лише гуманітарне питання. Це працівники, підприємці, платники податків, студенти й родини з дітьми.
І саме тому повернення людей додому не станеться автоматично лише через те, що одного дня замовкнуть гармати. Україні доведеться конкурувати за власних громадян, якістю життя, можливостями й відчуттям причетності.
І питання не в тому, повернуться вони чи ні. Це питання ми ставимо надто емоційно і надто рано.
Питання в тому, чи встигнуть вони за ці роки стати кимось більшим, ніж робочою силою в чужій економіці.
У кожного з нас є така людина. У когось це сестра у Варшаві, друг у Берліні чи племінниця в Торонто. Той, хто щовечора вирішує, чи повертатися.
Надішліть йому цей абзац:
Ми маємо збудувати Україну, в якій тебе чекатимуть не лише відновлені стіни, а й можливість стати співвласником її майбутнього. Без тебе це майбутнє буде меншим.
Якщо звести всю серію до однієї осі, вона виглядає просто.
Кризу оплачують усі.
А зростання вартості активів дістається тим, хто ними володіє.
Я даю вам багато контексту, для повної картини, але ця наша розмова весь час поверталася до одного слова.