Відкрийте калькулятор у телефоні. Знадобиться на хвилину.
Трамп назвав 300 тисяч тонн негайно, 500 тисяч у листопаді, мільйон одразу після цього і ще три мільйони «залежно від стану НПЗ», тобто російських нафтопереробних заводів. 300 тисяч тонн це приблизно 2,2 мільйона барелів (барель це близько 159 літрів). Америка щодня спалює близько 3,8 мільйона барелів дизелю та схожого пального. Перша партія не покриває навіть доби.
Навіть якщо Росія поставить усі обіцяні 4,8 мільйона тонн, цього вистачить приблизно на дев'ять днів американського споживання. А високі ціни на дизель, за прогнозом EIA, можуть зберігатися до кінця наступного року. Тому я поки не розумію, звідки обіцянка рекордного здешевлення.
Один американський аналітик помітив, чому цифри назвали в тоннах, а не в барелях. Тонни звучать солідніше.
Я відкрила сам документ. Ліміту обсягів у ньому немає. У ліцензії Мінфіну немає жодного ліміту обсягів. Трамп говорить про 4,8 мільйона тонн, а папір дозволяє будь-які операції з російським дизелем аж до квітня 2027-го. І це дозвіл, а не контракт: ніхто ще нічого не купив. Це перша з початку великої війни дизельна ліцензія, довша за стандартні тридцять днів. У великій політиці навіть принципи іноді мають термін дії. Цей, наприклад, до 7 квітня 2027 року.
Навіщо все це? Бо 3 листопада в Америці вибори. Галон дизелю (3,8 літра) у вересні коштував там у середньому майже 6,3 долара, рік тому було близько 3,7. Фермер, далекобійник, будівельник бачать цю різницю на кожній заправці.
І якщо до виборів залишилося менше місяця, не треба бути великим політологом, щоб зрозуміти, чому Трамп так поспішає
А ще американський стратегічний резерв (запас пального на чорний день) опустився до найнижчого рівня з 1982 року. Тому Вашингтон зараз тисне на всіх, у кого ще щось лишилося в баках. На Москву. На Європу. На нас.
А з Білого дому цей тиждень виглядає так. 9 жовтня в програмі Washington Week with The Atlantic показали прогноз Нейта Сільвера, одного з найвідоміших американських аналітиків виборів. Його модель дає демократам 93% імовірності взяти Палату представників і 74% Сенат.
Це модель, а не результат виборів. Американські виборці вже не раз дивували соціологів. Але до виборів менше місяця, дизель на рекордах, республіканці ризикують втратити Конгрес. І саме цього тижня з'являється новина про дешевий дизель.
Для Росії ця угода про ринок. Для Трампа про вибори. Для нас про виживання. Поки у Вашингтоні рахували центи на галоні, у Краматорську рахували загиблих біля автобусної зупинки.
У вересні, після зустрічі Трампа із Зеленським у Нью-Йорку, я писала, що цієї осені наша війна для американця вимірюватиметься ціною на заправці. Тоді це звучало як прогноз. Тепер це ліцензія Мінфіну.
Один політик воює заради крісла. Інший послаблює санкції заради виборів. Механізм однаковий у Москві, у Вашингтоні і, на жаль, у Києві.
Тут найважливіше не вгадати мотиви Трампа. Найважливіше зрозуміти, як американський виборчий календар змінює переговорні можливості України. Після 3 листопада баланс сил у Вашингтоні може стати іншим, і говорити доведеться вже не лише з Білим домом, а й з новим Конгресом.
Я бачу, скільки зараз злості на Трампа. Мені теж хотілося написати кілька слів, які Facebook не пропустить
Але Трамп рахує не наші емоції- він рахує голоси виборців в Огайо й Техасі. Хто хоче щось змінити, мусить розуміти, що саме він рахує.
У політиці, як і в звичайній родині, можна скільки завгодно гарно говорити. Але якщо ти не приносиш додому хліб з маслом для своїх дітей, рано чи пізно така родина розвалиться. Трамп приносить хліб своїм виборцям. Всіма способами. Можна не погоджуватися з його методами, і я з багатьма не погоджуюся. Але ображатися на те, що американський президент насамперед годує свою родину, непрофесійно. За це його оцінюватимуть його виборці. А наша робота в тому, щоб у його кошику з хлібом знайшлося місце і для нашої безпеки.
Світова енергетика довго здавалася простою: у кого більше свердловин, той і головний. Тепер цього замало.
Голова кувейтської державної нафтової компанії цього тижня сказав у Лондоні дивну на перший погляд річ. Сирої нафти на ринку вдосталь. А готового пального бракує майже 6 мільйонів барелів щодня. Переробка в Перській затоці стоїть або не може вивезти продукти.
Світ має нафту, але не має дизелю. Як пекарня, де борошна повно, а піч зламана. Бо нафту ще треба переробити, доставити і застрахувати. І на кожному з цих трьох кроків сьогодні стоїть політика.
Китай обережно вирішує, скільки готового пального випустити на світовий ринок. Індія переробляє російську нафту і продає пальне Європі. Європа рахує резерви. Америка рахує ціни на заправках. А Бразилія тим часом міняє постачальників.
Одна планета. Один ринок. І зовсім різні інтереси.
Атаки довкола Ірану та в Україні разом вибили майже 9% світових потужностей переробки, і найсильніше по дизелю вдарила саме іранська війна. Тож коли кажуть «пальне подорожчало через Україну», це, м'яко кажучи, неточно.
Але свою роботу наші удари зробили. За оцінкою Міжнародного енергетичного агентства, за перші вісім місяців цього року якийсь російський НПЗ отримував влучання в середньому раз на три дні. Три з шести найбільших дизельних заводів Росії зупинені або працюють приблизно на чверть. У червні російські НПЗ переробили найменше за понад двадцять років, дизелю стало майже на третину менше. 8 липня Москва заборонила експорт. А потім почала купувати сама.
Країна, яка роками продавала дизель пів світу, везе його з Білорусі: 418 тисяч тонн за сім місяців, майже всемеро більше, ніж торік. З Південної Кореї за липень і серпень понад 176 тисяч тонн пального, здебільшого дизелю, частину танкерами під санкціями. Тільки за серпень Росія завезла морем 368 тисяч тонн нафтопродуктів, у сім з лишком разів більше, ніж у липні.
І ось ця Росія, яка сама купує дизель у Лукашенка, обіцяє врятувати ним Америку. Це як позичити в сусіда цукор і відкрити з ним кондитерську. Коли мені пропонують таку угоду, я як інвесторка спершу прошу показати склад.
Тепер календар.
25 вересня. Пєсков: наш дизель наповнить світовий ринок, тільки приберіть санкції.
1 жовтня Путін на Валдаї: дизелю в нас достатньо, але через санкції на ринки він не потрапить.
9 жовтня ліцензія.
Російський дефіцит створили передусім наші дрони. Продав його Путін. Зняття заборони на експорт він подав Трампу як послугу. В обмін на послаблення санкцій і без жодного публічного зобов'язання зупинити війну.
У тому ж вересневому дописі про Америку я писала, що до листопада результат отримає той, хто прийде до Трампа з готовим продуктом, а не з проханням
Путін прийшов із продуктом. Ми досі приходимо з проханнями. Ліцензію він отримав за один день.
Так виглядає провал системних переговорів. Спершу в економіці: Росія отримала доступ до ринку, ми отримали співчуття. А за економікою завжди йде фронт. Податки з цього дизелю підуть у той самий бюджет, з якого Росія платить за ракети. Зокрема за такі, як та, що прилетіла в Прилуки. А нам кожна доба війни, за даними бюджетного комітету Ради, коштує близько 190 мільйонів доларів. Дев'ять днів дизелю для Америки. Дев'ять днів війни для нас це понад мільярд сімсот мільйонів.
У музиці є просте правило: одна й та сама нота в різних залах звучить по-різному. Усе вирішує акустика.
І тут ми припускаємося помилки. Для нас удари по російських НПЗ - це спосіб послабити агресора. Але американський виборець бачить інше: пальне дорожчає, і він хоче знати чому. Якщо ми не пояснимо йому економічну вигоду від українських дій, за нас це зроблять росіяни.
Ми граємо правильні ноти. Але граємо тільки для своєї зали.
Тим часом у Бразилії
відбулося те, про що майже ніхто не писав. Один з найбільших у світі покупців дизелю роками брав переважно російський. Минулого року Росія давала 47% дизелю, який імпортувала Бразилія. Ще в червні цього року на Росію припадало 61,5%, на США 38,4%. У липні все перевернулося: США 65,9%, Росія 25,6%. Американського дизелю Бразилія в липні купила на 70% більше, ніж рік тому. А за липень і серпень разом США дали вже 68% бразильського імпорту.
Чи все це зробили лише наші дрони? Ні. Є ціни, вартість перевезень, санкції, рішення трейдерів. Але Росія закрила експорт саме після нових українських ударів. Після цього бразильський ринок перейшов до американських заводів. А угоду про пальне Вашингтон тепер укладає з Москвою, і нова ліцензія відчиняє Росії двері назад, на той самий ринок.
Чи пояснив хтось американцям їхньою мовою: «Ось ринок, який отримали ваші заводи. Ось скільки ви втратите, якщо віддасте його назад»?
Європі теж варто придивитися. У серпні половину свого імпортного дизелю ЄС отримав зі США. 1 жовтня Вашингтон зажадав від Німеччини й Франції відкрити аварійні резерви, інакше пригрозив обмежити власний експорт. За кілька днів країни G7 погодилися протягом кількох місяців вивільнити 100 мільйонів барелів. Європа роками говорила про стратегічну автономію. А тепер навіть пальне в її власних резервах стало предметом переговорів із Вашингтоном.
І поки Вашингтон відчиняє Росії ринок, Брюссель готує 22-й пакет санкцій: понад півтори тисячі нових російських компаній і людей у чорному списку. Два береги Атлантики, два різні рецепти від однієї хвороби.
Дизель лише верхівка айсберга. Під водою йде значно більша гра: світовий порядок змінюється просто зараз, і нові правила пишуть ті, хто контролює енергію, маршрути і гроші. На столі вже лежать зарубіжні активи «Лукойлу» приблизно на 20 мільярдів доларів, частку в яких, за даними The New York Times, може отримати американська державна інвестиційна корпорація разом з інвесторами з Абу-Дабі та Катару. Посланці США і Росії обговорювали і вхід американського інвестора в «Північний потік».
У майбутнього миру вже з'являються акціонери. Американські, російські, катарські, еміратські.
Українців серед них поки немає.
А тепер подивімося на цю історію трохи ширше.
Пам'ятаєте, як ще кілька років тому багато хто посміхався, коли чув «економічний фронт» чи «гібридна війна»? Звучало як щось для конференцій і модних панелей. Справжня війна, мовляв, тільки в окопах.
Окопи нікуди не ділися. І велика шана нашим героям! Але вже кілька років жодна сторона не може вирішити цю війну на полі бою так, як планувала. Фронт рухається на кілометри, ціною величезних втрат. Війна стала змаганням, хто довше витримає. І центр ваги зміщується туди, куди ще недавно мало хто дивився: у НПЗ, енергосистеми, банки, ліцензії, сервери.
Удар по НПЗ змінює постачання дизелю на іншому континенті. Ліцензія Мінфіну відчиняє цілий ринок. Кібератака зупиняє завод. Відключення світла вимикає не лише лампочку, а й комп'ютери. Це не окрема економічна війна замість справжньої. Це та сама війна, у якій економіка стала одним із полів бою.
І ось питання, яке мене турбує набагато більше за сьогоднішні заголовки.
Уявімо складний сценарій. Америка скорочує підтримку, бо їй потрібні дешевий дизель і спокій перед виборами. Європа отримує дешевшу енергію, частину якої знову постачає Росія. А Україна залишається зі своїм бюджетом і з залежністю від імпортних деталей.
Що тоді?
Наші дрони літають так, що в нас тепер вчиться весь світ. Наш бойовий досвід унікальний. Наші інженери за тижні роблять те, на що в інших ідуть роки.
Але дрон не літає на патріотизмі
Йому потрібні акумулятори, двигуни, електроніка, зв'язок. Заводу потрібні світло, зарплати і гроші на закупівлі. І все це потрібно не один раз, а щодня. Наступного місяця. Наступного року.
Тому я ставлю собі інші запитання, нудніші за заголовки, але важливіші. Скільки місяців ми самі зможемо фінансувати критичне оборонне виробництво, якщо зовнішня допомога скоротиться? Яка частка ключових деталей наших дронів справді зроблена в Україні, а не лише зібрана тут? І скільки захищених електростанцій, зв'язку та серверів потрібно нашим оборонним заводам, щоб вони працювали під обстрілами?
Чесних публічних відповідей на ці запитання майже немає. І, можливо, це найтривожніша цифра в цьому тексті. Цифра, якої ми не знаємо.
Власна економіка не нагорода після перемоги. Це одна з умов нашої оборони
Нам не треба обирати між сильним військом і сильною економікою. Без другої не буде першого
Після перших ударів по київських дата-центрах я писала для УНІАН, що дата-центри стали критичною інфраструктурою держави, такою ж, як електростанції. Учора війна йшла за нафту. Сьогодні вже за сервери. 1 жовтня після удару повністю зупинився київський дата-центр «Парковий». 8 жовтня український дрон влучив у дата-центр «Яндекса» в Сасові, де стоять два з трьох суперкомп'ютерів, на яких компанія навчає свій штучний інтелект. Дата-центр зупинився, а «Яндекс» досі не може сказати, чи вдасться відновити обладнання.
Росія б'є по наших серверах, щоб вимкнути нам зв'язок. Ми б'ємо по її серверах, на яких вона вчить свій штучний інтелект.
Колись держави сперечалися, кому належить нафта під землею. Тепер сперечаються, кому належатимуть обчислення, тобто комп'ютерні потужності, на яких працює штучний інтелект. І тут усе знову впирається в енергію. Дата-центр без електрики це дуже дорогий склад металу
Нафта, дизель, газ, сервери, обчислення. Це вже одна економіка. Хто не матиме своєї енергетики і своїх дата-центрів, той завтра купуватиме їх у когось іншого. На чужих умовах.
Кожного дня я працюю з капіталом, з інвесторами, з енергетикою. Гроші це половина нашого світу. З них усе починається: ліки, школи, зброя, світло вдома. Хто вдає, що політика не про гроші, той просто програє тим, хто рахує
Але я ще й мама, скрипалька... І друга половина світу грошима не виміряється.
Не вимірюється те що дитина, вже на слух відрізняє «шахед» від ракети. Не вимірюється концерт у бомбосховищі, де люди плачуть не від страху, а від того, що музика досі жива. Не виміряються ті п'ятеро дітей із Прилук.
Угоди рахують у доларах. Втрати ми рахуємо в іменах!
Тож хто в цій історії диявол? Кастинг на цю роль у світі зараз чималий. Чи диявол це саме той момент, коли людське життя зникає з розрахунку?
Коли я писала, що з Вашингтоном треба говорити мовою інтересу, дехто в коментарях заперечував: Америка не корпорація, Америка союзник. Ця угода і є відповіддю. Вашингтон не зраджує і не рятує. Він купує те, що допомагає йому вже сьогодні.
Але я так само писала, що відносини з Америкою не можна будувати навколо одного прізвища. І це працює в обидва боки. Лише три тижні тому Трамп підписав санкційний закон Ліндсі Грема, за який у Сенаті проголосували 86 сенаторів. Ліцензія на дизель йде проти самого духу цього закону. У Конгресі і демократи, і республіканці вже публічно виступили проти неї. Американські заводи, які заробили на бразильському ринку, теж не зацікавлені віддавати його Росії. Це наші природні союзники в Америці. З ними треба говорити.
І тут скажу те, що може не всім сподобатися.
Ми маємо повне право злитися. Критикувати партнерів. Ставити незручні запитання і вимагати відповідей. Після Прилук і Краматорська мовчати було б дивно. Але між обуренням і стратегією велика різниця. Образитися на всю Америку легко. Значно важче розібратися, хто саме ухвалив рішення, хто з ним не згоден у самому Вашингтоні і що ми можемо запропонувати натомість.
І пам'ятаймо, хто ще уважно читає наші емоційні заяви. Кремль роками переконує світ, що українці непередбачувані й небезпечні, і щодня називає нас терористами. Кожна наша істерична фраза про «зраду Заходу» для російської пропаганди готова цитата, яку завтра покажуть у Берліні, Римі й Техасі. Якщо ми й далі говоритимемо з партнерами мовою образи, ризикуємо, що нас почнуть сприймати саме так, як нас малює Москва: не як союзника, з яким можна домовитися, а як проблему, якою треба керувати.
Це не означає мовчати чи з усім погоджуватися. З Америкою можна говорити прямо і навіть жорстко. Але з фактами, цифрами і пропозицією на столі. Партнерство не обов'язок завжди погоджуватися. Партнерство- це вміння пережити серйозну розбіжність і далі працювати разом.
Тому головне не «чому нас не люблять». Головне, що Україна пропонує Америці сьогодні.
Я давно кажу, що Америці треба пропонувати не прохання, а угоду. Енергетику, газосховища, електростанції, захищені дата-центри. Конструкцію, у якій американський капітал зацікавлений у сильній Україні на десятиліття.
А що ми запропонували натомість? Надра, і досі не зрозуміло, чи отримали ми за них справедливу ціну. Бойовий досвід. Дані з війни, якими ділимося, щоб сподобатися партнерам. Але військовий досвід не сувенір, який привозять на конференцію. Він оплачений життями. Хто визначив його ціну?
Росія прийшла до Вашингтона з товаром і отримала угоду. Ми прийшли із симпатією. А симпатію на біржі не продаси.
Я розумію Вашингтон, який думає про свого виборця. Розумію Пекін, Брюссель, Лондон. Кожна столиця захищає свої інтереси, і це нормально. Розумію і нас: нам так хочеться бути хорошими в очах партнерів. Але так це не працює. Бажання сподобатися не стратегія.
Позиція сили не означає говорити голосніше. Вона означає мати що запропонувати і мати змогу сказати «ні» умовам, які загрожують нашій безпеці. Країна, яка не може сказати «ні», ризикує стати розмінною монетою в чужих угодах.
Я сумніваюся, що війна закінчиться швидко. Але якщо закінчиться, то на чиїх умовах? І хто гарантує, що чужі економічні домовленості не визначать нашу безпеку без нас?
Я б поклала на стіл в Вашингтоні три речі.
Перше. Енергетичне перемир'я, але тільки дзеркальне. Росія не б'є по нашій енергетиці, ми не б'ємо по її НПЗ. Дизель тече, американець платить менше. Порушила Москва, і все автоматично повертається назад. Тепер це треба «продавати» як вигоду для американця, а не як наше прохання.
Друге. Бразильські й європейські цифри на стіл у Конгресі й в американській пресі. Республіканець Дон Бейкон уже сказав, що купувати російське пальне не вихід. Таким людям потрібні аргументи в доларах, а не в емоціях.
Третє. Українська частка в енергетиці й цифровій інфраструктурі після війни. Американський газ уже заходить в Україну через Вертикальний коридор, маршрут із Греції через Болгарію й Румунію. Наші газосховища, наші електростанції, наші майбутні дата-центри можуть стати частиною американського бізнесу на десятиліття. Тоді стабільна Україна буде для Америки активом, а не статтею видатків.
Президент Зеленський назвав цю угоду подарунком Путіну на день народження. Після Прилук і Краматорська цей подарунок важко назвати інакше. І емоційно- я згодна. Але емоції лишимо для кухні. На переговорах показують цифри.
Енергетичне перемир’я- це добре. Але справжній мир- це коли перестають гинути люди. І дуже прикро, що світ навчився швидше домовлятися про дизель, ніж про людське життя.
Та, можливо, проблема не лише в тому, що світ став цинічнішим. Можливо, треба вже навчилися достатньо добре пояснити, чому сильна Україна- це не благодійний проєкт для Заходу, а спільний стратегічний інтерес.
Ми не зможемо змусити всіх забути про власні інтереси. Але побудувати таку систему домовленостей, у якій інтереси партнерів працюватимуть на українську безпеку, а не всупереч їй- це наше першочергове завдання. Для цього недостатньо просто знати, чого ми хочемо.
Потрібно розуміти, що потрібно іншим, де їхні інтереси перетинаються з нашими і яку угоду можна покласти на стіл уже завтра. Таку, від якої партнерам буде складніше відмовитися, ніж погодитися.
Це робота на перетині політики, капіталу, енергетики й технологій. Саме там сьогодні визначається не лише ціна ресурсів, а й ціна майбутнього миру
І так, нам потрібне диво. Тільки не те, якого чекають із чужих столиць. Нам потрібне своє економічне диво, яке може починатися зі своєї енергії, своїх електростанцій, своїх дата-центрів і свого капіталу .Саме заради цього ми й будуємо «Енергію Нації». Нам треба ставати вже економічно незалежними (бо все інше зроблять наші військові) .
Бо знаете, диявол не приходить з рогами. Він приходить із вигідною пропозицією, красивою музикою і контрактом, де найважливіше написано дрібним шрифтом
Колись Джон Перкінс назвав таких гостей економічними вбивцями. Вони не стріляють. Вони терпляче чекають, поки ти не зможеш без них прожити. Ракетами нас не зламали. Зламати може залежність!